середа, 21 січня 2015 р.

у абсолютно чистому дощі
візьми ключі, - і виключи
якість неначе тіні, наче привиди
під опадаючими липами
на листячку,
в нічному світлі зір та ліхтарів,
лапатий сіяв сніг,
і сіється, мов стид, мені під ноги,
навколо сіра каша на всі боки,
простягнуті Сирецькою забори,
подерта клякса з вікнами на носі,
виносить втома і туди заносить
безстрашних або сірих, без личин поводирів,
а далі стежкою - й по ніжній по щоці погладить ліс,
і будуть колихатися нам вслід тополі,
в моєму місті прокидалась воля,
я й з нею зараз саме, і з тобою,
жестянкою по даху проскрегоче, і все?
закінчилися в нас на цей раз дні?
ееееее ні, мої хороші,
далі буде
а як там буде, сам бачиш,
як кому диктує Бог,
побачимо, який у нього сон,
коли прийде пора, 
а зараз в мерзлих зломлених дворах
схилились верби,
і поки тут ще сіро й темно то спи,
але його лучі вже поряд,
і Він, усміхнений, в тобі і тут, навколо,
і текстах цих, і в морі, і в мені


на мережі, без допущеної межі,
зі стаканом кави в руці
ти зберешся колись вночі й перестанеш не спати,
і продовжуючи ковтати із наявностей саме ті,
що уже влаштовують,
в запрасовану свою голову, 
і побільше слів пустих,
захололи міста, мости,
наболіло моїм народу,
та жалітися, окрім Бога,
тут не варто й нема кому,
ти питаєш мене, чому
без надходжень стоїть бюджет,
зміни так і не стали змінами,
і чи винні ми в  тому? винні.
більшість з нас,
але так, авжеж...
вітер рве листопадове небо,
не було біди, моя бейбі,
тільки нудно нам без біди,
та і біди минають всі,
і зустрівши тебе у дні,
коли тут неспокійне закінчиться,
чим заповнимо нашу тишу?
я у погляді непохитному
і надалі побачу ці іскри,
і хотільось би дуже вірити,
ми не зрадимо в очевидному,
і, вже кожного дня старіючи
завжди будемо заодно

ти, зліплена з поглядів, подихів,
евфімерна й така прозора,
накотилась на очі втома,
вкотре в  кадри за невідомим і потримати довше їх, 
тільки б ніжну тебе б мені не зламати,
постояти б і потримати
твою руку навпроти гір,
за розмовами кольори м"яко світяться,
твої іскри глибоко блакитяться,
мов застиглі озера у лісі
на галявині навесні,
коли тане торішній сніг,
ще не чутно живих птахів,
 та в повітрі уже дзвенить від чекання...
побутові сухі розряди,
під парадним щоночі ради,
і за щогли потрібно триматись,
а чи варнто на них вилазить,
оце думаю,
застрягши по центру,
і вирішувати мені
пишеться,- пишу,
виситься,-вишу,
а дихається- дихаю
цими мерзлими зимніми квітами,
відцвіли ще улітку липи,
та вдягатися взимку в біле 
люблять в принципі всі, і вони,
тож неси свої теплі сни 
у палаючий зараз світ безрадісний,
бо п"янкої та дивної радості
у цих почорнілих п"ятницях
не було вже давним-давно і у них, і в нас,
а рядки і рядочки рідшають,
і, закутаний в зимні пристрасті,
мій уже постарілий Київ
все патьоками навкруги,
загорається і горить, на весь день,
на ніч, та у ньому й в ній,
і у з теплим чи мерзлим чаєм,
і у радості і печалі
тут і зараз буваєм ми

все до зими...заспокоїлось
дивними кроками далі і далі вперед,
та і далі в задимленім вогкім просторі,
котяться роки скрипучі в просторі,
що ми знайдемо в них, доленосних,
чого іще не знайшли?
захочеш,- побачиш,
торопити його не варто,
сам розставить і все покаже,
коли прийде зоряний час,
тільки все у твоїх руках,
у промінні в твоїх очах,
у руках на твоїх плечах, 
не всміхатися, - так хоча б
ні за ким, ні за чим, ніяк
не здаватися, не шкодувати!